Іван Рудика цього року відзначить 69-ліття. Втім, попри поважний вік, під час лютої ворожої блокади Чернігова Іван Миколайович робив усе можливе, щоб захистити рідне місто, – коригував вогонь по русні, підвозив боєприпаси, надавав психологічну допомогу нашим бійцям, а ще опікувався продуктами для захисників і жителів.
А потім, коли прокляті російські загарбники ганебно накивали п’ятами, висококваліфікований фахівець Іван Рудика самовіддано допомагав налагоджувати обладнання підприємств, – і не тільки в Чернігові, а й практично по всій Україні.
Він бачив тіла убитих кацапів і був спокійний, «немов триста тон тротилу». Проте й досі з хвилюванням згадує, як виснажені мешканці щасливо цілували руки нашим бійцям, почувши, що Чернігів героїчно вистояв у смертельному герці.
– Іване Миколайовичу, відверто кажучи, під час наступу російської орди Ви могли б просто сидіти в підвалі, враховуючи Ваш вік.
– Майже сімдесятирічний дідусь? Ні, в мене – не такий характер… Я в підвалі за всю війну сидів лише кілька разів, і то, щоби підбадьорити людей. Кацапи прийшли сюди, на мою рідну землю, зі зброєю в руках і заходилися жорстоко й бездушно вбивати та катувати українців. Тож як я міг ховатися, сидіти, склавши руки? Навпаки у мене з’явився адреналін, я буквально забув про свій пенсійний вік та всі хвороби. Була лише одна думка – як допомогти рідному Чернігову?! Отож буквально щодня робив усе можливе і неможливе, як патріот і небайдужа людина.
– Ви народилися на Придесенні?
– Так, у селі Щурівка Ічнянського району. Тато, Микола Андрійович, трудився на конефермі, а мама, Марія Яківна, працювала в конторі кур’єром. Взагалі ж, до більшовицького перевороту в 1917-му, мої рідні мали досить заможне господарство – свій хутір Олексіївщина. Але прийшли більшовики й жорстоко розстріляли моїх близьких, – вижили лише дідусь та його старша сестра…
У дитинстві я мріяв стати льотчиком. Однак, коли працював у колгоспі на тракторі п’ятнадцятилітнім підлітком, отримав травму ока, – несподівано злетіла гусениця і шплінт влучив прямісінько в око. Відтоді так і живу…
Закінчив Ладинське ПТУ № 8 і став електромонтером. Також хороша професія! А у 80-ті роки я займався електрикою та гідравлікою на нашому Чернігівському заводі автозапчастин. Практично все обладнання, котре поступало на завод, проходило через мої руки. Тому я звик багато працювати, й це приносило мені радість та задоволення. Переконався, що недаремно живу на світі!
У 1981-му одружився на Світлані Федорівні Пісні, яка стала Рудикою. То дружина старанно працювала водієм електровантажника, а потім, на ЗАЗі, відновлювала креслення електросхем. У нас із нею – троє дітей та п’ятеро онуків. Старший син Андрій – програміст, займається обробкою деревини та металу. Молодший Сергій – майстер із виготовлення меблів. А донька Вікторія була фітнес-тренером, нині – в косметичному салоні.
– Ви відчували, що буде така жахлива війна?
– Я про це вперше подумав у 2013-му. Я тоді віз запчастини з росії для підприємств України, й у потязі зовсім випадково раптом почув розмову трьох російських адміралів, котрі їхали в Севастополь. Вони там понапивалися й сп’яніли, мов чіп, і почали обговорювати «секрет». Один сказав: «Хлопці, я везу таємні листи, котрі треба буде розпечатати лише по дзвінку. Але я знаю, що невдовзі на всій території України відбудуться… отакі широкомасштабні військові «навчання», – ну, ви розумієте… – в яких візьмуть участь понад сто тисяч вояків, – в основному, з нашої російської армії, хоча там також будуть «добровольці» з білорусі та деяких інших республік колишнього СРСР».
На мене вони не звертали жодної уваги – мабуть, думали, що я – свій, кацап. Проте я був приголомшений, шокований почутим. Замислився – невже скоро розпочнеться справжня війна?! Відтоді почуте не давало мені спокою, тривожило. Тим більше, я був по роботі на Донбасі й на власні очі бачив, як тренувалися на стадіоні усілякі «тітушки» з російських охоронних фірм, їхні козачки…
На жаль, невдовзі, коли українські патріоти повстали проти злочинного режиму зрадника януковича, кацапи організували у нас антимайдан. А потім віроломно захопили Крим і по-звірячому вдерлися на Донбас.
Тоді, в 2014-му їм не вдалося влаштувати повномасштабну війну, адже вони зовсім не очікували такого спротиву українців. Бо не секрет, що на той час наша армія була добита і майже знищена проросійськими зайдами. Однак на захист рідної землі одразу ж піднялася вся Україна, з’явилися добровільні батальйони, котрі самовіддано боронили Батьківщину на Сході. Так ми тоді зірвали підлу операцію «Новоросія», яку ще раніше спланував божевільний путін.
Я ще потім їздив у визволену Костянтинівку, на Донбас, та спілкувався там із мешканцями, бачив багато «вати», були й справжні вороги української державності. Тож, відверто кажучи, я вже не сумнівався, що велика, страшна війна – попереду, і нам, українцям, доведеться все це пережити, захищаючи свою свободу, право господарювати на власній землі.
Взагалі, мешканці називають загарбників кацапами – слово «рашисти» звучить мало, воно занадто толерантне…. А ось наші бійці на фронті, і я це постійно чую, називають виродків-окупантів «підарасами». Перепрошую за ненормативну лексику, бо так воно і є. Чому? Бо це – за великим рахунком, не армія, а якась кошмарна банда вбивць, садистів, ґвалтівників і злочинців. Вони на окупованих територіях буквально по-звірячому катують українців: і полонених військових, і мирних жителів постійно, нещадно б’ють, жахливо знущаються, підло ґвалтують жінок, чоловіків, людей похилого віку і навіть п’ятирічних дітей! Можете собі уявити? Тому так і пишіть, не шукайте якісь м’якші інтелігентні замінники. Бо то – не люди, а якісь несамовиті, жорстокі, бездушні, липкі монстри, потвори, що вилізли з пекла. Вони розуміють лише силу, тому, чим більше загине тут, в Україні, кацапні, тим краще!
– З чого почалася для Вас повномасштабна війна?
– Я був при теробороні і брав участь у перших боях за Чернігів із 24 лютого по 5 березня 2022 року. То бачив перші ворожі «прильоти»-обстріли, найперший підбитий кацапський танк та першу знищену російську БМП… Фотографував усе це на прохання СБУ та прикордонників. Розумів, що це має бути неодмінно зафіксовано, адже то все – історичні події, котрі треба правдиво описати – для об’єктивного висвітлення нашої найновішої, сучасної історії та військово-патріотичного виховання наступних поколінь українців.
Я бачив мертвих російських «підарасів» і був при цьому спокійний, як триста тон тротилу. Бо хай вони взагалі всі виздихають та пощезнуть із нашої землі! Тому я познімав кацапське обладнання, зброю й попривозив усе це нашим бійцям. Там були і гранатомети, і гранати, патрони, тепловізори… – все, що ще могло пригодитися захисникам України в бою.
Власне, я був коригувальником вогню по русні. Фіксував та передавав точні координати ворожої техніки, й наші доблесні ЗСУ потім добряче всю ту прокляту заразу підсмажували. Дехто з вояків прокоментував: «Ох, було ж так важко, гаряче, аж раптом озвався наш навіжений дід, назвав координати кацапні, й ми так чудово вгатили по їхніх позиціях, що ошелешена русня й досі оговтатися не може. Здавалося б, випередили орків буквально на п’ять хвилин. Але на війні навіть одна хвилина може стати вирішальною».
– Цілу військову колону можна знищити!
– Авжеж, отак і було, й не раз… Я маю надійних друзів та знайомих по всій Україні, тож збирав інформацію не тільки на Чернігівщині. От, зокрема, добрий приятель повідомив мені про тільки-но прибулий ворожий ракетний комплекс під Конотопом, назвав координати, і я, звісно, негайно переказав їх своїм побратимам, які мені цілком довіряють. Потім друзі мені розповіли: туди невдовзі прилетів наш «Байрактар» і від того комплексу наразі нічого не залишилося…
Правда, кацапи все-таки вислідили мене з безпілотника й одного разу накрили «глушилкою» та сильно обстріляли. Втім, все обійшлося – живий! Хоча чекав на ворожу розвідку з двома гранатами в руках, котра прийшла по мою душу. Проте вони проґавили, не помітили, промайнули повз мене. А я потім добирався кілометрів двадцять в обхід, щоб знову не нарватися на якусь кацапську ДРГ…
Мене іноді жартома називають «навіженим дідом», бо я не можу отак просто грітися на сонечку, а щоразу щось придумую, обмірковую і не даю спокою тим, хто починає втрачати віру, занепадає духом.
То я постійно підбадьорював жителів і надавав психологічну підтримку наших бійцям, особливо коли гинули їхні побратими. Тож хлопці й самі мене просили: «Діду, будь ласка, поговори, пожартуй трохи, бо так кепсько, гірко на душі, здається, що настав кінець світу». І я з ними щоразу доброзичливо спілкуюся, нібито священик, капелан. Адже слова – можуть також стати дуже сильною зброєю, якщо вміло ними користуватися!
Взагалі, радив людям, де ліпше набрати води, організовував придбання генераторів для електроенергії, опікувався продуктами для наших захисників і жителів, привозив хліб, всього й не згадаю – щодня якісь випадки…
– Тобто фактично були і волонтером!
– Хіба ж можна відділити одне від іншого? Щодня люди зверталися з різних приводів, і я старався їх виручити. Хоча у мене в самого житло також постраждало – вікна повилітали. Звукоізоляція пропала – постійно долинає гамір із вулиці. Раніше значно тихіше було. Що вдієш, війна. Втім, потрібно мріяти про хороше! Правда, спогади про пережите не дають спокою…
Пригадую, вороги розбомбили з літака гуртожиток на ЗАЗі, постраждав наш блокпост, то я теж займався рятувальними роботами. Таке коїлося!
А от, коли ненависна кацапня відступила, мені повідомили, що дівчина одна народила, і вона зовсім нічого не має для свого немовлятка. То я сказав друзям, вони взяли їжу, придбали підгузнички, все необхідне та провідали молоду маму.
А один епізод дуже мені запам’ятався. Ми йшли з бійцями і по дорозі, на дачі, зустріли людей, жителів. Вони були такі поранені та змучені! Але, коли ми їм повідомили радісну новину, що російські бандити забралися звідси, й рідна Чернігівщина тепер – цілком вільна, ці мешканці враз стали такі радісні та щасливі, такі розчулені, що просто цілували нам руки! У мене цей епізод і досі стоїть перед очима – як згадаю, так і сльози навертаються на очі…
Потім я допомагав у налагодженні обладнання підприємств, і не лише в Чернігові, а й практично по всій Україні. Я ж – досвідчений фахівець, а багато людей взяли зброю і пішли захищати Україну. Тому я навчав нових, ще недосвідчених працівників, які прийшли на підприємства.
Все-таки на війні люди одразу проявляються, і ти бачиш, хто є хто, бо слова не повинні розходитися з ділом. Хтось – патріот, але лише на словах. Бог йому суддя!
Немало з моїх хлопців, на жаль, загинули. Я всіх їх пам’ятаю і щоразу згадую. Мій рідний племінник Олександр Рудика воює з 2014 року. Отримав поранення на Донеччині – снаряд влучив у нашу БМП, хлопець вижив один з усього екіпажу. Зараз знаходиться на реабілітації…
– Коли закінчиться війна?
– Не скоро. Але думаю, в росії все-таки станеться якийсь катаклізм, що все це зупинить. Бо жодна, навіть найбільша війна – не вічна… Головне, щоб усе закінчилося благополучно для України. Вірю в це і мрію дожити!
Щиро дякую обласній газеті «Чернігівщина» – ви робите дуже добрі справи, допомагаючи Збройним Силам України, розповідаючи правду про цю війну. Всі ваші матеріали у газеті та в двотомнику «Чернігів у вогні» – дуже цікаві, чесні, вселяють у людей надію. Вони надзвичайно потрібні! Дай Боже, з’явиться цього року і третя ваша книжка про війну. Дуже чекатиму на неї!
Спілкувався Сергій Дзюба
